Створено Margot Vagabondo
Шлях до неї
Виснажений спогадами, Мандрівник провалився в сон без сновидінь. Проспав майже до обіду наступного дня. Легше не стало. Навіть гірше. Чомусь хотілося піти в ліс чи парк, туди, де багато дерев і мало людей.
Він не звернув увагу на це увагу. А дарма. Зазвичай для Мандрівника море слугувало і розрадою, і цілителем, і прихистком. Можливо, аналіз такої зміни міг би допомогти в розумінні того, що ж таки відбувається.
Налаштувавшись на своє бажання, опинився посеред дерев. Там не було облаштованих доріжок та лавок для відпочинку. Лише стежки прямі або звивисті, які вели у різні боки. Люди були, хоча і не багато. Хто гуляв з собакою, а хто без поспіху чимчикував… з вудками! Ліс та вудки?! Отже, десь поряд водойма.
Ноги самі звернули з однієї стежини на іншу. За п’ять хвилин Нікон почув знайомий звук — хлюпотіння. А ще за кілька хвилин вийшов до води. Широким річищем неквапливо несла свої води ріка, глибини якої цілком вистачало для судноплавства, про що свідчила завантажена піском баржа. По обидва береги густо росли дерева, де більші, де менші. Угору й вниз за течією далі за деревами на обох берегах височіли багатоповерхівки. Он, на крутому схилі, виблискують золоті маківки церкви. Мандрівнику подобалося те, що він бачив. Йому подобалося те, що він відчував. А відчував він спокій. Вперше за багато-багато часу. Отак, сидячи на березі, він незчувся, як посутеніло. Неподалік облаштувалися рибалки на нічну риболовлю. Час повертатися.
За мить вже був у квартирі. Спати не хотілося, а чим зайнятися не знав. Його увагу привернув мольберт…
В ліжко ліг вже після сходу сонця. Якби Нікон не заснув, то побачив би, як від мерехтіння вранішнього проміння немов ожило полотно. На березі річки біля дерева стоїть Вона в довгій сукні. Вітер жене хвилі, шелестить поміж деінде жовтого листя, грайливо куйовдить довге руде волосся… Це був біль Мандрівника. Найбільший його біль.
Іноді один день був схожий на інший, як дві краплі води. А іноді щось вносило зміни у звичний вже розпорядок. Та завжди ночі були однаковісінькими і їх завершення теж. Щоранку нове її зображення вітало день. Хоча під час малювання трохи ставало легше, але лише до наступного дня, коли його погляд падав на її портрет. «Даро, що ти зі мною робиш?! Це ж просто нестерпно! Як довго я зможу це витримати?!» — такими думками починався кожен день.
Одного ранку, хоча правильніше було б сказати по обіді, Нікон прокинувся від дивного звуку, схожого на незрозуміле буркотіння та стукіт. Не ритмічний, але досить настирливий стукіт лунав з боку вікна. Те, що він побачив, викликало посмішку. Декілька голубів сиділи на карнизі та стукали дзьобом у віконну шибку, не забуваючи між собою перемовлятися на свій, голубиний манер. Вставши з ліжка, Мандрівник підійшов до вікна і відчинив його. Сталося те, чого зовсім не очікував чоловік. Голуби швидко заскочили до кімнати та стали заглядати до рук у пошуках їжі, чим немало спантеличили Мандрівника.
— Що вам дати? У мене ж нічого немає, — мовив він до голубів, виправдовуючись.
Та птахів це не задовольнило. Вони продовжували хазяйнувати в оселі.
— Гаразд, зараз щось придумаю.
Сказав і скривився, наче від зубного болю, бо згадав, що для збереження в таємниці його місця знаходження, не потрібно маніпулювати енергетичними потоками.
— Схоже, що не зовсім то й зараз. Вам доведеться зачекати, поки сходжу і щось куплю.
Поки Нікон одягався, птахи, переконавшись у відсутності їжі, вмостилися на підвіконні й почали чистити пір’я.
Дорогою до крамниці Мандрівник зрозумів, що за весь час перебування в новому помешканні нічого не їв. У відповідь промайнула дивна думка, яка викликала у нього посмішку: «Якщо ти потрібен Всесвіту, то він знайде засоби, щоб направити на правильний шлях! Отже, я ще потрібен Всесвіту. Залишилося дізнатися для чого?»
Невелика крамниця розташовувалася майже поряд з будинком. Оглянувши вітрини, взяв білий хліб, пляшку молока та пакет з якимось зерном. Вже повернувшись у квартиру, пожалкував, що не купив води.
Голуби знову заскочили всередину, чекаючи на частування.
— Ось, тримайте. Маю надію, що ви таке їстимете, — мовив Мандрівник, насипаючи в тарілку куплене для них зерно.
Птахи стали клювати з невеликою охотою. В той час, як пернаті гості пригощалися, Нікон налив собі молока і відламав шматок хліба. Кілька крихт впали на підлогу, на що одразу відреагували голуби. Вони вмить залишили зерно і перелетіли по крихти.
— То ось, що ви полюбляєте! Тримайте.
Мандрівник покришив на тарілку той шматок, що тримав в руках. Птахи швидко все зрозуміли й повернулися на підвіконня тепер вже до улюблених ласощів.
Отак в компанії Нікон пообідав. Поїв вперше за весь час проживання у квартирі художника.
Завдяки голубам його стан трохи поліпшився. Вірніше зʼявилася необхідність про когось дбати й це змусило Мандрівника трохи прийти до тями. Усвідомлюючи, що будь-які маніпуляції з енергією не залишаться не поміченими його друзями, порадів тому, що раніше створив постійний фінансовий канал. Так, доведеться відмовитися від багатьох звичок і почати робити все, як-то кажуть, руками, але воно того вартує. Вартує усамітнення. Вартує опору спокусі. Врешті решт, вартує друзів.