Створено Margot Vagabondo
Породження Темряви
Ще вранці вона була у великому, красивому місті, куди прийшла зі свого крихітного, але затишного селища, що сховалося у буйній зелені садів. Прийшла за покликом серця. А тепер перебуває казна-де — серед безкрайнього степу на весіллі кочівників. Вона нічого не мала проти цих людей, крім того, що абсолютно їх не розуміла. Вона була настільки пригнічена і приголомшена тим, що бачила все крізь якусь поволоку, тому й сприймала всі події, як щось належне.
Так, це було заслужене покарання. Покарання за те, що опинилася не в тому місці, не в той час, ще й наважилася виявити свої непевні сумніви. Нічим, крім внутрішнього голосу, не підкріплені. Так, навіть не висловити, а лише виявити поглядом.
Найбільшим покаранням було те, що на цьому весіллі вона була нареченою! Ось уже кілька годин поспіль триває вся ця метушня з незвичною музикою, обрядами та іншим, а вона й нареченого ще не бачила. Та їй байдуже. Адже це — розплата.
Перебуваючи у глибокому стресі, дівчина відчула, як посилилася напруга серед присутніх. Ось уся численна процесія підходить (виявляється, вони понад годину кудись рухалися!) до самотнього дерева-покруча.
Їй доводилося бачити спотворені дерева. Але навіть у тому стані вони не були огидними. Так, саме огидним сприймалося це дерево. Чому так — вона і у нормальному стані не змогла б відповісти. Не те, що зараз. Можливо, таке враження справляло мілке листя брудно-коричневого кольору. А можливо, складене з каміння щось схоже на колодязь. Що б то не було, але щось з цим місцем не так!
Древня, як саме життя, стара обійшла кам’яну споруду біля дерева тричі, щось наспівуючи незрозумілою мовою, що різала слух, з кожним кроком все тихіше й тихіше. Останні слова, вимовлені пошепки, немов удар дзвону, пролунали в абсолютній тиші, що настала.
Саме ця тиша і зняла заціпеніння з дівчини. Вона подивилася навкруги й побачила, що стоїть біля колодязя поруч зі старою. Уся інша процесія була далеко позаду, утворюючи півмісяць.
Те, що було схоже на колодязь, і було ним. Так, це був справжнісінький колодязь, до країв наповнений кришталево чистою водою. Як не дивно, поруч не було ні відра, ні корита для тварин. Навколо не росло жодної травинки. І це здавалося не менш дивним і лякаючим, ніж усе, що відбувалось. Навіть ще більш страшним. Швидше — зловісним.
Баба наказала їй занурити руку у воду. Вона підкорилась. Приємна прохолода передалась кінчикам пальців. Нахлинули спогади про дім, про дитинство…
У відповідь на легкий дотик кришталеве дзеркало почало змінюватись. Ледь помітні брижі за мить перетворилися на бурхливе місиво. Краєм ока дівчина помітила, що стара зраділа, та при цьому надто моторно, як для свого віку, відскочила у бік. Вона усвідомлювала, що теж має відійти, але ноги чомусь не слухались.
Страх скував, як сталеві пута. Відчувалося, що з глибин колодязя підіймалося ЩОСЬ. Воно було настільки жахливим, що мозок відмовлявся його сприймати.
Хвилювання пройшло по всій процесії. Одні у благоволінні подалися вперед, щоб краще роздивитися подію, на яку століттями чекало не одне покоління послідовників Темного. Інших розкидало у різні боки вершником, який з’явився казна-звідки.
Вороний кінь блискавкою пронісся у бік колодязя і, немов птах, злетів над кам’яною спорудою якраз у ту мить, коли з води з’явилася довга потворна клешня з безліччю відростків та гострих шипів. Клешня з неймовірною швидкістю та точністю метнулася до дівчини. Та вершник встиг на льоту відштовхнути її, і чудовисько з оглушливим ревом знову занурилося у воду.
Крик відчаю вразив присутніх. Це кричала стара. Її надії, її мрії, сенс усього її життя були кимось перетворені на ніщо. Вона з цим не примириться ніколи!
Баба, сповнена рішучості, з дедалі зростаючим гнівом, метнулася до дівчини, що лежала на землі. Але шлях їй перегородив вершник, який встиг спішитись.
Хто посмів стати на її шляху? Це був її скарб — тому вона у пил розітре кожного! Очі старої зустрілися з очима руйнівника її надій. За мить стара з палаючої гнівом фурії перетворилася на безпорадну істоту. Перед нею стояв той, кому вона не наважиться суперечити, той, кому вона завдячує не тільки життям, а всім — у повному сенсі цього слова. Це був Командо́р.
Доля зіграла злий жарт. Найменше вона очікувала побачити зараз саме того, хто віддав їй дівчину. Отже, не гідна вона бути Тією, що Відкриє Шлях Когеніару. Вона програла.
— Як ти посмілас? Ти розумієш, що накоїла? На що прирекла свого онука, все плем’я?! У нас була угода! Ти сама благала допомогти знайти гідну наречену Зуха́ру. У цьому був сенс. Хлопчик виріс і дуже швидко усвідомив, що тільки розумна і гідна жінка здатна стати його супутницею. І це — на відміну від усіх ваших вождів, котрі дружин собі обирали за калимом. Крім того, саме зараз він має стати чоловіком — завести сім’ю, щоб очолити Об’єднану Раду. Ти добре знаєш, що краще Зуха́ра з цим не впорається ніхто. Ніхто не має такого авторитету у ваших північних і західних сусідів. Та й і з жителями півдня він незабаром зміг би налагодити стосунки. Без Зуха́ра на кочівників чекає довготривала та болісна смерть у нескінченних війнах, муках і голоді. Але навіть за таких обставин хлопчик ніколи не піде на угоду зі своєю совістю, а отже, і не одружиться з будь-ким. Вона, — Командо́р кивнув на дівчину, що лежала на землі, — була саме тією, хто потрібен твоєму онукові. Вона могла стати йому ідеальною парою.
Баба подивилася знизу вгору на Командо́ра. Вона нагадувала згорблену висушену мумію. У цей момент в її очах спалахнув вогонь.
— Так, я розумію. Але ніщо не може зрівнятися з поверненням Великого Когеніару! Навіть доля цілого народу.
— І життя твого єдиного онука?
— Так, і його життя, — тихо відповіла стара.
Міна́хуа завжди знала, що настане час, коли доведеться вибирати між своєю кров’ю і обов’язком. Її мистецтво бачення єдиний раз у житті підвело. Найвищий дар Ключниці володареві — це невинне створіння Світла, що відкриє шлях панові з тисячолітнього ув’язнення на волю. Вона не раз бачила у видіннях, як Когеніару приймає її Дар. Але баченню не судилося здійснитись. Здійснитися у повному обсязі. Чи, може, здібності були не настільки сильними, що не дали змоги проникнути у глибину і побачити трагічну розв’язку?
Це був кінець. Безславний кінець її шляху. Попереду Ключницю чекало болісне, ні, не смерть — життя. Смерть буде позбавленням страждань — подарунком. Вона тепер не зможе відійти ні на крок від колодязя. І тривати це буде так довго, як вважатиме за потрібне її Повелитель — Когеніару. А він завжди любив мучити свої жертви.
Командо́р схилився над дівчиною, що почала приходити до тями. З грудей вирвався ледве чутний стогін. Слідом за цим повіки здригнулися і дівчина розплющила очі. Вона ще не розуміла, де перебуває, і плутано пам’ятала, що ж сталось. Її карі очі дивилися просто в очі Командо́ра. Дивних відчуттів зазнала у той момент, але, що це були за відчуття, розібратися не змогла.
— Ти як? — запитав Командо́р, з подивом виявивши тремтячу хрипоту у своєму голосі.
— Зі мною все гаразд, — досить упевнено відповіла дівчина, після чого несміливо запитала: — Навіщо ти сюди прийшов?
На це, здавалося б, просте і дуже навіть логічне запитання, Командо́р не мав такої ж простої відповіді. Таке трапилося з ним вперше. Брехати він не любив і не вмів, щоб сказати таке доречне: «Я прийшов по тебе». Правду сказати теж не міг, бо сам не розумів, що штовхнуло його на цей незрозумілий і певною мірою нерозважливий вчинок. У нього просто не було відповіді.
— Не знаю.
Допомагаючи піднятися, Командо́р обійняв її за плечі. Вона скрикнула від болю. Причину швидко виявили. Крізь розірваний одяг було видно, що навскоси від лівого плеча йшла кривава смуга. Командо́р стурбовано став оглядати рану.
— Це дурниця, — заспокоїла дівчина. — На мені все швидко гоїться.
— Будемо сподіватись.
— І не сподівайтеся! — раптом у розмову втрутилася стара, про яку всі встигли забути. — Навіть крихітної подряпини, завданої Когеніару, достатньо, щоб будь-кого відправити на той світ.
— Не слухай її. Вона це говорить, щоб тобі дошкулити. Усе обійдеться, — тихо промовила дівчина.
— Подивимося, — коротко відповів Командо́р.
Не звертаючи більше жодної уваги на оточуючих, він посадив дівчину на коня. Сам із надзвичайною легкістю злетів у сідло і попрямував на західне сонце.
Вони їхали вже цілу годину. За цей час ні дівчина, ні Командо́р не промовили жодного слова. Вона просто не знала про що говорити, боячись викликати його гнів. А він усе ніяк не міг розібратися у своєму, точніше, у своїх вчинках.
Ще вранці Командо́р був впевнений у тому, що вчинив з дівчиною не тільки правильно, а якнайкраще для неї.
Після того, як її передав під опіку Міна́хуа, у душі залишився неприємний осад. Ближче до полудня це почуття переросло у занепокоєння без очевидних на те причин. І, як він згодом переконався, занепокоєння виявилося аж ніяк не безпідставним.
За весь той довгий час, що вони були знайомі, стара ніколи не йшла проти його волі. Вони добре ладнали. Він їй довіряв. Сьогодні вона скористалася цим. Добре, що встиг вчасно. Затримайся на мить — і дівчина була б мертва. Він цього не хотів! Він бажав їй іншого, щасливого життя з молодим, красивим і не по роках розумним хлопцем, перед яким відкривалася широка дорога у життя.
«Дивно якось виходить, — подумав Командо́р. — Баба казала, що дівчина — це ключ до свободи Когеніару. Але вона так само могла стати ключем до майбутнього Зуха́ра. Дуже дивно. Хто ж вона насправді? Чому з’явилася у моєму житті?»
Відчувши, що потягнув за потрібну ниточку, Командо́р підбадьорився. Найімовірніше, те неясне занепокоєння було викликане невизначеністю. Загадка неодмінно вирішиться і він заспокоїться.
— Ти як? — запитав він дівчину і мимоволі посміхнувся, згадавши, що це єдине запитання, яке він їй ставить.
— Все нормально.
Чому йому не сподобалася відповідь? Через те що голос став набагато тихішим? Чи занадто довгою була пауза? Командо́р не став з’ясовувати.
Місце для зупинки знайшлося одразу. Невеликий пагорб неначе був створений саме для того, щоб подорожній зміг і відпочити на густій траві, і про безпеку дбати, поглядаючи навколо. Вороний неквапливо щипав суху траву недалеко від господаря. Командо́р розстелив свою куртку і посадив на неї дівчину.
— Знаю, що ти зголодніла, але потрібно трохи почекати. Ще десь година їзди. А там вже будемо у друзів. Їжа і відпочинок гарантовані.
— Я невибаглива — як до їжі, так і до відпочинку. Іноді доводилося тривалий час бути на ногах. Це чомусь сьогодні я сама на себе не схожа.
— Відпочинеш і все стане як раніше.
Дівчина прихилилася до плеча чоловіка. Він відчував її тепло, її подих, і чомусь від цього ставало так затишно.
— Ну що, перепочила?
У відповідь тиша. Заснула. Воно й зрозуміло — стільки всього за один день, — ця думка викликала легку посмішку, в якій було багато турботи. Та посмішка одразу ж зникла, поступившись місцем занепокоєнню, як тільки він поглянув на юне обличчя, яке було занадто блідим. І обм’якле тіло нічого доброго не віщувало. Все вказувало на втрату свідомості.
Обережно поклавши дівчину на куртку, почав розглядати рану. Біль від побаченого стиснув серце залізними лещатами. Шкіра навколо подряпини посиніла, а де-не-де навіть почала чорніти. Те, що спочатку виглядало як дещо незвична ситуація, вмить змінило свій рівень.
Отже, так… А я сподівався, що нарешті… Що все буде просто… Хоча б майже просто… Дарма… Ну що ж… Вибору у мене немає… Гаразд…
Думки, думки, думки. Думки були настільки швидкими, що навіть не встигали формуватися у слова, лише миттєві образи. Неначе дійшовши якогось висновку і прийнявши рішення, прудко, щоб не втрачати дорогоцінних хвилин, підвівся та підкликав коня.
— Я́го, хлопчику мій. Знаю, ти відвик від такого, але… вся надія зараз на тебе.
Той, ніби розуміючи кожне слово господаря, підійшов і опустився на одне коліно. Командо́р закутав дівчину у куртку й, обережно взявши на руки, сів на коня. Я́го доволі плавно піднявся і без спонукання почав рух, при цьому прискорюючись. Вже за кілька хвилин вони, як той величезний чорний птах, немов летіли над степом. Ось вони вже не у степу, а у передгір’ї, а ще за мить — у долині, що затиснута високими горами.
Я́го зупинився біля маленької хатинки з солом’яним дахом. Знову опустився на одне коліно. Командо́р швидко зійшов з коня і поніс свою ношу до хатинки. Двері відчинив з ноги. Не знайдеться жодного відчайдухи так робити через страх перед господинею цього помешкання. Таке могло дорого коштувати будь-кому іншому, та не йому.
Господиня, якою виявилася ще не стара красива жінка з чорним волоссям і карими очима, вже було відкрила рота, щоб вилаяти, і не тільки… того сміливця, як одразу ж згасила агресію, впізнавши відвідувача. Без жодного слова нахилом голови вказала на лежанку біля вогнища, а сама заметушилась біля полиць на стіні. Там стояли різноманітні глечики нав’язані тканиною. Командо́р поклав дівчину та підкинув дров у багаття. Вогонь спалахнув яскравіше. У його світлі зловіще виглядала рана.
— Як?
— Міна́хуа… Когеніару…
— Отже, це сталось.
— Майже. Але так, сталося… він відреагував…