Фрагмент з “Породження Темряви” цикл “Гра”

Сьогодні А́йя з самого ранку не знаходила собі місця. Щось стискувало серце, неначе лещатами, а у душі… у душі був смуток. Чомусь хотілося плакати. Ма мовчав і лише поглядав на дівчину. Десь по обіді повернулася Кхр. Вона не стала лащитись, як зазвичай. Лягла напроти дівчини й пильно за нею стежила. За якийсь час піднялася та підійшла до Ма. Їх розмова відбувалася поглядом.

— Вона страждає.

— Так.

— Вона страждає через Нього.

— Так.

— Він у небезпеці.

— То не зовсім так. Не існує нічого, що могло б призвести до його смерті.

— Небезпека не для Нього. Для інших. Для неї. Лише Він може її захистити.

— Так. Я знаю.

— Потрібно втрутитися.

— Я знаю, що потрібен бути тут. Якщо маєш бажання — зроби це сама. Ти ж вільна. Я лише нагадую тобі.

— Подбай про неї.

Ма погладив густу шерсть вовчиці. Та підійшла до дівчини, ще раз поглянула на неї й зникла за будинком…

Подвір’я перед хатинкою розчистили від трави та бруду. Ретельно притоптали землю, щоб не було ані найменшого камінчика. На виснажливість роботи ніхто з них не звертав уваги. Так само як і на перерви для відпочинку. Підготовка тривала і вдень, і вночі. Також жінки майже не розмовляли. Не було потреби — обома керував Темний. Чаклунка почала просипати знак перевернутої пентаграми, ретельно слідкуючи за точністю ліній та розміром.

Саме тому, що пентаграма мала великий розмір, прийняли рішення про проведення ритуалу ззовні. Чому такий розмір? Чаклунці було навіяно, що це для виклику (саме для фізичного виклику) Командо́ра, для того, щоб вона отримала те, про що давно мріяла, а Когеніару — його енергію. Міна́хуа мала інші настанови. Вона мала дістати таким чином дівчину, щоб та нарешті дісталась її повелителю. Насправді Темний бажав і дівчину, і Командо́ра. Бо саме разом вони становили ключ не просто до волі його, а до вічного панування у Всесвіті, далеко за межами такого маленького світу, як Тело́р.

Завершенням приготувань стало запалювання масляних ламп не тільки по вершинах, а й по всіх кутах пентаграми. Також дві лампи стояли по обидві сторони від Ключниці, яка весь час низьким голосом проговорювала заклинання…

Вартовий, зовсім юний хлопчина, що тільки нещодавно був зарахований до дружини, ще здалеку побачив дивного вершника, який з’явився зі сторони степу. Коли той трохи наблизився, упізнав коня Командо́ра. Помилитися не міг. Ще донедавна він працював на конюшні і Я́го знав дуже добре. Це був його улюбленець. Кінь ніколи не показував норов, хоча він у нього був, а ще відрізнявся від інших особливим розумом та здатністю відчувати стан не тільки господаря, а й інших людей. В Я́го хлопець бачив більше людяності, ніж у багатьох людях, хоч як дивно це не було.

Впізнавши коня, спробував розгледіти вершника. Так, саме вершник виглядав дивно, неначе такий собі мішок з овочами. Аж серце защемило від думки, що з Командо́ром щось трапилося. На щастя, стало видно, що то не Командо́р.

Хлопець одразу послав за Тіа́ном. Той примчав саме тоді, коли Я́го підійшов до брами, яку встигли завбачливо відчинити. І Тіа́н, і вартовий одразу кинулися до вершника. Ним виявився худорлявий юнак в одязі степовиків. Хлопчина був непритомний і виглядав вкрай виснаженим.

Колишній конюх оглядав коня, поки Тіа́н розбирався з хитромудро зав’язаною на руках і ногах мотузкою. Я́го був цілий та не ушкоджений, тільки мокрий та гарячий, неначе пройшов півсвіту. Переконавшись, що все гаразд, хлопчина подивився з чим там вовтузився Тіа́н.

— Отакої, — вигукнув він, побачивши степовий вузол. — Хоча, чого я дивуюся, він же з кочівників.

— Ти про що? — перепитав Тіа́н, який вже почав трохи сердитися, що якась мотузка, яку, до речі, він не зміг перерізати, йому не піддається.

— Я про те, що той, хто його так сповив, знав, що робить. Це степовий вузол. Кочівники використовують його, коли потрібно привезти того, хто сам не може, чи не хоче, чи не вміє триматися у сідлі.

— Я вже й сам про це здогадався. Але ж навіщо так сильно. Дідька ж його розплутаєш.

— Зачекай. То не так робиться, — хлопець швидко, у пару рухів, звільнив спочатку руки вершника, а потім і ноги.

— Як ти це зробив?

— Мене Командо́р навчив ще малим. Якби хлопець був при тямі, він би й сам виборсався.

— То кажеш, тебе Командо́р навчав? — Тіа́н зацікавлено поглянув на хлопчину. — Як здаси варту — знайди мене, поговоримо.

— То буде після того, як Я́го впорядкую.

Тіа́н ще раз пильно поглянув на хлопця і зрозумів, що нарешті знайшов собі помічника, який відповідає всім його вимогам. За розмовою поклали вершника на землю, підклавши під голову куртку Тіа́на. Підбігли інші. Хтось подав воду у флязі, хтось вже ніс ноші. Після обтирання водою обличчя, хлопець відкрив очі.

— Де я?

— Руда́н. Хто ти?

— Зуха́р.

Брови Тіа́на піднялися від здивування. Він знав дещо про східних сусідів, про степовиків. Чув і про такого собі вождя одного племені, на ім’я Зуха́р, якому пророкували велике майбутнє. Але те, що той такий юний, аж ніяк не очікував.

— Командо́р… Я́го… він йому потрібен…

— Зрозумів. Поки помовч, якщо немає нічого нагального. Згодом поговоримо…

Тривожні передчуття ще сильніше огортали А́йю. Вони посилювалися з кожною хвилиною. Й так небагатослівний Ма став зовсім мовчазним та поводився не так, як зазвичай. Якщо раніше він посміхався, такий собі «добрий дідусь», то зараз це був максимально зібраний, готовий до бою воїн. Навіть завжди лагідні очі випромінювали холодний блиск зброї.

— Хочу, щоб ти знала — за будь-яких обставин потрібно зберігати спокій. Потрібно утримувати баланс емоцій. Потрібно контролювати свої думки. І, найголовніше, за будь-яких, повторюю — будь-яких обставин — потрібно керувати енергетичними потоками. Щонайменше послаблення — і це вже дика руйнівна стихія. Нічого вдіяти буде неможливо. Так само, як і не буде ще однієї спроби. Кожен крок, кожен рух вивіряти до крайньої межі, — єдине, що він сказав за цілий день.

Це сталося на вечірній зорі. Вони налетіли, неначе зграя вороння — десятків зо два розбійників. А́йя саме несла дрова, коли почула стукіт кінських копит та брязкання зброї. На порозі зіткнулася з Ма, який виходив надвір.

— Ні слова! Ні за яких обставин не відкривай рота! Щоб не сталося, чуєш мене?! Щоб не сталося — мовчи! Мовчи заради себе, заради мене, заради життя у Всесвіті! Благаю тебе, мовчи!

За мить їх оточили. Ма приставили до горла величезний ніж. На дівчину дивилися чи то з передчуттям задоволення, чи то з майбутнім зиском у вигляді золотих монет.

Кілька розбійників увірвалися в середину помешкання, звідки потім донеслися грюкіт та брязкання розбитого посуду. Один, вискочивши з будинку, закричав з острахом:

— Це си́тик! Швидше рішайте його! Це си́тик.

А́йя бачила, як безконечно повільно сталеве лезо рухається по шкірі, як проступають перші краплі крові, а потім… лезо все глибше та глибше занурюється у людську плоть… і вже червона ріка струменіє по тілу та по сорочці на траву.

А́йя бачила, що навіть в останні миті життя вираз обличчя Ма не змінився. Там відображався лише спокій. Жодного сліду страху чи ненависті. Спокій…

Світ немов потьмянів для неї. Сонце, яке світило та зігрівало, зайшло. Зайшло назавжди. Неначе якесь заціпеніння полонило її свідомість. Ніби крізь густий туман донеслося до неї:

— Облиште її. Бранок си́тиків не можна чіпати. Їм і так життя пекельне. А ще через них можна багато чого на себе натягнути.

— Шкода, вона така смачненька.

— А ти певен, що вона його бранка, а не дочка?

— Як тебе звати?

Щось боляче штовхнуло у бік. А́йя зрозуміла, що один з розбійників звертався до неї.

— Я запитую, як тебе звати? Відповідай інакше… Дівчина продовжувала мовчати. Мовчати не тільки тому, що так наказав Ма, а й тому, що слова, немов застрягли у горлі, тому що взагалі не хотілося говорити, навіть якщо через це її вб’ють. Розбійники гострими ножами штрикали дівчину з усіх сторін. Сорочка з білої перетворилася на червону. Було боляче та вона продовжувала мовчати. Мовчала, а в голові лунало єдине: «Вони вбили Ма!»

— Ну що? Пересвідчилися? Їй то є звично. Ви просто віслюки у порівнянні з ситником, щодо завдання болю.

Ті слова, неначе крижана вода, подіяли на гарячі голови, що бажали розваги. А́йю облишили, та все ж не зводили з неї пильного ока…

Тахіне́ дістала зі скрині та принесла Міна́хуа простирадло, на якому кохалися Командо́р з А́йєю. Та швидким рухом розгорнула його, щоб пересвідчитися, що це те саме простирадло. Потім почала згортати тільки їй відомим способом. Коли згорнуте простирадло набуло форми людини, стара дістала зі своєї моторошної сумки клубок чорної товстої мотузки. Побачивши, що у руках Ключниці, Тахіне́ здригнулася. Вона чула про сповивальну нитку, але ніколи не бачила на власні очі. Мотузку скручували певним чином з волосся жінок, які побачили смерть у нелюдських стражданнях під час доволі моторошного ритуалу. З огляду на колір, таких жінок було далеко не одна. Міна́хуа тим часом почала обплутувати згорток мотузкою, неначе сповиваючи. Сповивала дуже щільно, бо знала з ким має справу. Так, для будь-кого іншого вистачило б і одного оберту навіть без вузла, але не для Командо́ра. Тому закінчила роботу степовим вузлом, але не тим, яким був прив’язаний Зуха́р до сідла Я́го, а таким, що прив’язують коней для данини степним Севініанам, щоб ні за яких обставин не могли звільнитися. Потім поклала сповиток у самісінький центр пентаграми, пильнуючи, щоб випадково самій туди не втрапити.

Небо затягло важкими хмарами. Навіть місяць не бажав бути свідком темних діянь…

Командо́р прийшов до тями, відчувши поштовх у бік. Чи то ніч була така темна, чи то в очах затьмарилось — як не намагався розгледіти, що ж то було, йому це не вдалося. Вкотре спробував стати на ноги й зрозумів, що не може поворухнутися.

Якщо раніше він стояв та не міг зрушити з місця, то зараз, після втрати свідомості, його становище, як виявилося, погіршилося. І сама втрата свідомості доволі дивна, особливо з огляду на те, що таке йому взагалі непритаманне.

Поштовх повторився. Потім щось мокре пройшлося по обличчю. Командо́р швидше відчув та зрозумів, ніж побачив, що поряд стоїть великий пес.

— Звідки ти взявся? — запитав він.

У відповідь почув протяжне: «Уууу». І знову поштовх у бік.

— Ти хочеш, щоб я підвівся?

Знову така ж відповідь тільки з трохи іншим відтінком і протяжністю.

— Я й сам радий би, та, на жаль, не те що встати, а й поворухнутися не можу.

Реакція дивного гостя була неочікуваною. Чоловік відчув, як гострі зуби вчепилися у куртку і почали немов перевертати на бік. Цей задум загадкового помічника вдався. Один оберт, другий третій… після п’ятого Командо́р відчув, як відновились рухи руками. Він став допомагати чотириногому рятівнику. Ще кілька обертів і все тіло було йому підвладне. Вже без допомоги відкотився від колодязя смерті й сів. Саме тоді місяць визирнув крізь хмари. У примарному світлі Командо́р побачив того, хто прийшов йому на допомогу. Поруч стояв великий сірий вовк.

— Дякую, друже! Зараз трохи посиджу і підемо звідси геть.

Реакція вовка була дивною. Він підійшов впритул до чоловіка, поставив передні лапи тому на ноги й підняв морду так, щоб їх очі були на одному рівні. Контакт встановився миттєво. Почалася розмова у ментальному просторі.

— Поклади руки мені на голову, — пролунали слова вовка, чоловік так і зробив. — Їй загрожує небезпека. Допоможи.

Перед очима Командо́ра постала А́йя у простій сорочці, на якій було видно плями крові.

— Де вона?

У відповідь з’явився білий будиночок, потім пагорби, між якими він притулився.

— Зрозумів. Мені цього вистачить. Чи велика небезпека? Скільки я маю часу?

— Часу немає зовсім. Відчуваю ще щось… Темне…

— Саме тому і запитую про час. Конче необхідно зупинити Ключницю…

— Покажи мені.

— Вона має спільницю.

Командо́р показав образ Міна́хуа, а потім Тахіне́ і її хатину біля гір.

— Вони зараз тут.

— То був твій кінь? — змінив тему сіромаха.

— Так. Я́го.

— Добре. Час рушати.

Вовк відійшов від чоловіка. Зачекав поки той встане і з протяжним «Ууууу» зник у темряві ночі. Командо́р також не затримався ні на хвилину…

Після того як забрали Зуха́ра, хлопець-вартовий домовився, щоб його підмінили і сам відвів коня до конюшні та почав того порати. Кінь був неспокійним. Весь час тупцяв ногами, пряв вухами та голосно фиркав.

— Що з тобою таке діється? Ти ж знаєш, я тобі шкоди не заподію. Постій трохи, — вмовляв хлопець.

Та все було марно.

Кінь заспокоївся лише посеред ночі. Спочатку голосно заіржав, а потім затих. Хлопець пішов до Тіа́на.

— Тіа́не, слухай. Я́го дивно себе веде. Як би лиха не сталося з Командо́ром. Що будемо робити?

За весь час, що Тіа́н знав Командо́ра, він зрозумів, що кінь має особливі здібності. Тому цілком серйозно віднісся до слів хлопчини. Кмітливого та розумного хлопчини.

— Як його стан?

— Вже набагато краще.

— Погодуй, напої та, не одягаючи збрую, випусти з міста. Він сам покаже з яких воріт.

— Але ж… а якщо Командо́рові знадобиться їхати?

— За це не думай. З Я́го йому ані сідло, ані вуздечка не потрібні. Вони немов одне ціле. Збруя лише про людське око. Знаю, що кажу. Сам бачив їх у полі. Неймовірне видовище.

— Добре. Я так і зроблю.

— Трохи згодом приходь — поговоримо. Мені потрібен помічник… Хлопець повернувся до конюшні. На своє здивування побачив, що Я́го не спить і уважно спостерігає за дверима, коли ті відкриваються.

— То ти хочеш, щоб тебе випустили? — запитав він у коня.

Той знову почав тупцяти.

— Гаразд. Тільки тихше. Зараз підемо.

Хлопчина став відкривати дверцята загону. Потім зупинився, ніби щось згадав.

— Тільки покажи, де тебе випустити.

Я́го задоволено фиркнув і ткнув мордою у шию хлопцеві. Той засміявся. Йому було лоскотно.

З міста виходили через східну браму. Хлопець пройшов ще трохи, потім поплескав коня по крупу.

— Хай вам обом щастить. Поверніться неушкодженими. Дуже прошу.

Кінь тихенько фиркнув і рушив у ніч…

Розбійники розвели посеред двору велике багаття, на якому смажили впольовану дику козу. Ледве прожарене м’ясо запивали привезеним з собою вином. Схоже, вина у них багато, бо було вже далеко за середину ночі, а вони все продовжували пиячити. А́йя тихенько сиділа під стіною будиночка. Здавалося, всі про неї забули. Так було поки їм не забажалося розваги. Хтось згадав про дівчину. Колючи кінчиками ножів, її виштовхали у коло біля багаття.

— Кажуть, си́тики полюбляють, щоб бранки їх ублажали. Особливо їм до вподоби, коли ті танцюють… оголені. От і ми хочемо подивитися на таке, — підійшовши до дівчини, сказав той розбійник, що раніше зупинив інших, і роздер її сорочку, яку потім кинув у вогонь. — Танцюй!

А́йя стояла нерухомо.

— Я сказав танцюй. Не хочеш? Нічого. Зараз затанцюєш. Вогонь тебе швидко навчить, — вже розлючено повторив ватажок і став знову штрикати А́йю ножем, направляючи у сторону багаття.

Та не зрушила з місця.

— Ого, яка вперта. Може то все брехня, що їх не можна чіпати, а хлопці? Давайте розважимося!

Випите вино додало хоробрості. Чоловіки повскакували з місця та почали наближатися до дівчини.

А́йя весь час після смерті Ма була в якійсь поволоці. Так проявився сильний стрес. Попри цей стан, а можливо саме завдяки йому, в голові дзвеніли слова старого: «…зберігати спокій… утримувати баланс емоцій… контролювати свої думки…. керувати енергетичними потоками… кожен крок, кожен рух вивіряти до крайньої межі!» Ось вона, крайня межа! — подумала дівчина і зробила крок у багаття.

Розбійники вмить протверезіли та заціпеніли від несподіванки. Вони зовсім не очікували на такий вчинок дівчини. Так само як не очікували й того, що сталося потім.

Вогонь, замість того, щоб ласувати незвичною їжею, розійшовся у сторони від дівчини, утворивши навколо неї коло. Жар під її ногами з червоного вмить став чорним. Було видно, що жодної шкоди він їй не завдав.

— Ситніка!