Одного разу зустрілися Дві Самотності.
Одного разу на Великій Ріці зіткнулися два човни. Човнами правили дві Самотності – Велика Самотність і Мала Самотність. Це була дивна зустріч. Дивна тому, що раніше ніхто не зустрічався. Дивна тому, що раптом стало тепло і світло навколо. Дивна тому, що обидва забули про те, що треба невпинно гребти, щоб плисти. Дивина дивиною, але настає момент, коли несподіванка вже й не така несподівана і відбувається повернення до буденності поточного моменту.
Мала Самотність дуже зраділа. Тепер не буде так холодно й сиро, не буде нудно. Але Велика Самотність розсудила інакше. Він плаває досить довго і за цей час йому жодного разу не зустрічалося нікого схожого. Значить це все неправильно. Ця зустріч Непорозуміння. А те, що він відчув… цього просто не може бути!
Значить потрібно бути одному. Ну і нехай холодно. Ну і нехай самотньо. Зате так як належить. Зате так як Завжди.
Не сказала Велика Самотність про свої думки. Не попередив Меншу Самотність про своє рішення. Просто взяв і поплив під покровом ночі.
Уранці Мала Самотність, сяюча радістю, хотіла привітати попутника. Вона так само хотіла поділитися думкою, що прийшла вночі, – якщо зв’язати обидва човни, то не потрібно буде гребти обом, можна по черзі, адже так менше втомляться.
Ось тільки не було кого вітати. Човен хитався на хвилях один. Мала Самотність злякалася, що щось могло трапитися з Великою Самотністю, що їй потрібна допомога. І стала старанно гребти. Гребти і Кликати. Кликати і Гребти.
Далеко по Річці розносилися крики. Велика Самотність їх дуже добре чула. Але від цього стало гребти ще завзятіше. З кожним гребком він відпливав усе далі й далі, а серце дедалі сильніше й сильніше сковувала льодом Туга.
Багато днів і ночей Мала Самотність шукала свого випадкового попутника. Багато різних думок передумала. Були такі думки, що змушували гребти сильніше. Були й інші, від яких хотілося забитися в якусь шпарину і залишитися там назавжди. Ні ті ні інші думки не додавали йому сил. У якийсь момент воно впало майже бездиханне на дно човна. Воно ні про що не думало. Воно просто Було Десь Між Тут і Там.
Скільки спливло води у Великій Річці, далеко-чи близько-чи віднесли хвилі човен невідомо. Але одного разу Мала Самотність відчула теплий дотик до свого личка. Вона давно нічого не відчувала, особливо тепла. Самотність розплющила очі й тут же заплющила очі. Не від страху. Від несподіванки. Глибока синява ніжно дивилася на Самотність, а золотий сяючий диск ласкаво огортав теплом усе тіло. Самотність знову розплющила очі й серце її наповнилося захопленням. Вона Побачила Світ. Воно Відчуло його аромати. Воно Почуло його звуки. Це було САМЕ ЖИТТЯ. Те, яке воно, Самотність, ніколи не помічало. Та, яку вона, Самотність, ніколи не розуміла. Та, яку вона, Самотність, ніколи не відчувала. Світло, Тепло і Радість наповнили все єство Меншої Самотності.
Змінилося Все. Тепер Мала Самотність не гребла, щоб човен плив. Вона була зайнята більш цікавою справою – дивилася широко розплющеними очима на світ, що оточував її, дивуючись його розмаїттю і красі. Вдень раділо сонцю, веселилося разом із дощем, грало з вітром, літало в блакитній височині з хмарами. Ночами зірки розповідали йому казки, а Місяць співав колискову. Річка ж мірно несла його на своїх хвилях, давала їжу і питво. Було зовсім байдуже Куди несе його Велика Річка? Навіщо? Що буде далі?
Тим часом Велика Самотність усе гребла й гребла, підганяючись ухваленим одного разу рішенням. Але й у нього закінчилися сили. Впав він на дно човна виснажений втомою і тугою. Тугою за теплом, за світлом. Лише в цей момент він усвідомив, що він Біг! Від чого він тікав. Усвідомив справжню втрату Втрату Себе! В очах Меншої Самотності він тоді побачив Себе, свою Слабкість, своє Незнання. Відчай чорною хвилею накрив свідомість Більшої Самотності.
Одного ранку Мала Самотність прокинулася від легкого поштовху і виявила човен Більшої Самотності, що притулився до свого човна. А сама Самотність лежала на дні.
- Нехай спить. Не буду його будити, – подумала Мала Самотність і почала терпляче чекати.
Темрява почала відступати, залишаючи після себе біль у тілі й липкість у думках. Велика Самотність почала приходити до тями. Вона відчувала, що щось змінилося. Щось було не так. НЕ ТАК ЯК ЗАЗВИЧАЙ! Спробувало зрозуміти, що ж це НЕ ТАК? І з подивом виявила, що їй тепло. ТЕПЛО! Усе тіло огортало приємне тепле відчуття. Самотність розплющила очі й завмерла від здивування та якихось інших, невідомих раніше почуттів. На нього дивилися ясні очі Меншої Самотності. Дивилися без докору, без злості. Дивилися з таким теплом і розумінням, що вся істота Більшої Самотності наповнилася невідомим їй раніше Світлом…
Мала Самотність пройшла урок Прийняття. Головне прийняти не обставини. Головне прийняти Себе в обставинах.
Велика Самотність засвоїла урок Спрямованості. Потрібно рухатися не від когось, чогось. Головне прагнення ДО КОГОСЬ, і насамперед ДО СЕБЕ.